Увечері другого дня ХІІ Крайового Пластового з’їзду під час „Сіроманського вогника” відбулася зустріч делегатів з’їзду із популярними українськими письменниками і видавцями братами Капрановими. Під час цієї зустрічі піднімалося багато питань, які стосувалися як сучасного життя в Україні, так і її майбутнього, яким, як відомо, є сучасна українська молодь. Нижче подаємо інтерв’ю із письменниками.
За своє життя вам довелося мешкати у різних місцях України та за кордоном – на Миколаївщині, у Москві, у Києві. Але попри все це ви маєте яскраво виражений український світогляд. Скажіть, що допомогло вам його зберегти?
Насправді у нас не було варіантів. Людина не може обрати собі національність – це залежить від того, яку культуру вона у себе ввібрала з молоком матері, а потім з повітрям, водою, звуками, словами, піснями, пейзажами і т. ін. Будь-яка людина, яка замислюється над своїм світоглядом, приходить до цих базових речей. Але дехто живе поза світоглядом, поза свідомістю, їм вистачає шаблонних фраз, штампованих тез на всі випадки життя. Звідси й феномен так званого „російськомовного населення”, яке до українців себе віднести не хоче, а до росіян – не може. Бо для того, щоб бути росіянином, треба мати підстави, а їх немає.
Намагання змінити свою національність подібні до життя в еміграції – де, як відомо, тільки друге покоління повністю адаптується і стає американцями якогось-там походження. Це діти, які виросли у тамтешній культурі поруч із залишками батьківського звичаю вдома. Нікому не радимо таке повторювати – бо самі жили поза Україною більше десяти років і знаємо, як складно серед чужих людей. І у Шевченка в „Кобзарі” через три рядки на четвертий „чужі люди”, „чужина”, „тяжко-важко”. Це не поетична метафора, а реальність.
Взагалі свідоме ставлення до себе і звичка думати, а не просто повторювати, виручить у будь-якій ситуації.
Ваша творчість є надзвичайно яскравою і по-справжньому оригінальною, кожна книжка і навіть стаття є подією в українському культурному просторі. Скажіть, звідки ви черпаєте натхнення і теми для неї?
Звісно, нам би хотілося, щоб усе було так – кожна книжка – подія, кожна стаття – резонанс. Але, на жаль, в Україні 90% книжок – російські. 90% преси – російська. 90% телебачення – російське. Ми – партизани у власному інформаційному просторі. Звідси, до речі, і натхнення до публіцистики. Проблем у нашому житті стільки, що нічого вигадувати не доводиться – тільки замислишся, як же вижити у таких умовах, одразу з’являється стаття.
Стосовно книжок – теми та героїв беремо просто під ногами. Більшість наших сюжетів взято із особистого досвіду, або із досвіду друзів, знайомих, родичів. Головне – не лінуватися, вміти слухати і мати гостре око, щоб розгледіти цікавий поворот. Поїдьте у будь-яке село, поспілкуйтеся з людьми – вам стільки розкажуть про найближчих сусідів: від „Макбета” до „Кама Сутри”, а „Катерина” Шевченка – це взагалі типова історія, сто, двісті, триста років вона відбувається на кожній вулиці знову, знову і знову. Наше життя неймовірно багате на справжні перлини характерів, сюжетів, образів, тільки не треба лінуватися пірнати за ними, відчищати, сортувати – тобто працювати.
У одній зі своїх статей Ви висловили думку про те, що непрофесійна і безвідповідальна влада дискредитує українську незалежність, але „якщо злодій несе перед собою український прапор”, то це – не провина прапора. У зв’язку з цим скажіть, будь ласка, чи виховання молоді у патріотичному дусі із якостями лідерів, на вашу думку, може створити передумови для подолання проблеми дискредитації неефективною владою української незалежності?
Влада наша є такою тільки через те, що ми їй забагато дозволяємо. У старі часи таку владу вже б давно вивели до лісу. Ми терпимо – вони нахабніють. Владу треба постійно виховувати, при потребі лякати, щоб вони не забували, що ми їх наймаємо на роботу, ми їм платимо гроші, ми є їхніми господарями, а не вони – нашими. Тоді не буде поставати питання дискредитації владою української незалежності. Україна має бути незалежною, а влада – залежною від українців.
І патріотичне виховання тут – не абстрактне питання передумов, а практична робота зі створення критичної маси людей, яким не все одно, які не хочуть бути слухняними рабами будь-якої влади. Бо патріотизм – це не тільки прапор чи гімн. Патріотизм починається із захисту інтересів своєї родини, потім свого села, міста, краю, і тільки потім – всієї України. Не можна бути патріотом і дозволяти порядкувати у своєму селі чиновникам-песиголовцям. Патріотизм – не абстрактні переконання, але щоденна практика.
Національний скаутінг України – Пласт (від назви козацьких розвідників „пластунів”) – будується на трьох принципах (Головних обов’язках пластуна): вірності Богу і Україні, допомоги іншим та життя за Пластовим Законом (бути словним, сумлінним, точним, ощадним, ввічливим тощо). Наскільки, на Вашу думку, це є важливо для виховання світогляду сучасної молоді?
Будь-які активні зусилля із формування світогляду молодих є дуже важливими. Бо діти ростуть дикунами. Навіть у Мауглі в лісі були наставники – Балу, Каа, Багіра. А у сучасної дитини їх немає – батьки зайняті, вчителі мають свої справи. І через це на вулицях панують червоні собаки, які всередині не мають нічого людського.
Протидіяти цим собакам можна тільки за рахунок твердих принципів та згуртованим колективом. Оце і все.
Протягом року пластуни проводять свою роботу у гуртках і куренях, а влітку виїжджають у наметові табори, де по кілька тижнів живуть практично без благ сучасної цивілізації, самостійно долаючи труднощі побуту. Як ви думаєте, як така форма виховання впливає на формування характеру дітей і чи ви порекомендували б поїхати до пластового табору власним дітям?
Ми теж у дитинстві їздили у подібні табори – спортивні. Жили у наметах, тренувалися, ходили у походи. Щоправда труднощів побуту не було – адже ми росли у райцентрі і наші домашні умови не сильно відрізнялися від похідних, воду носили з колонки на вулиці, решта зручностей теж була у дворі. Так що табір для нас не був пов’язаний із труднощами. А тільки зі спортом, товаришами, морем, фізичним навантаженням і самостійним життям. Тому, звісно, ми б рекомендували своїм дітям їздити у подібні табори – от тільки діти вже студенти.
Скажіть, чи популяризація і плекання серед молоді національної культури і традицій, які, в свою чергу, формують систему людських цінностей, що, за вашими словами є запорукою стабільності в країні, може стати викликом процесам інтернаціоналізації і глобалізації, які крокують світом?
Ми зростали в Очакові Миколаївської області, вчилися у звичайній російській школі, навіть не вивчали української. Але якось у випускному вже класі вчителька забулася на столі журнал, і ми всім класом зазирнули у анкетні дані учнів. Там була графа „національність”. І раптом з’ясувалося, що у нашому класі вчаться цілих троє росіян! Ми були шоковані – начебто, нормальні люди такі, як і всі, і раптом – росіяни! Чого б це? Коли люди ведуть традиційний спосіб життя у обмеженому територіальному та інформаційному просторі, вони не замислюються над тим, якої є національності. Тому що навкруги всі свої. Але потім приходять „чужі” – спочатку з телевізора, потім вже фізично приходять, і одразу постає питання, а як відрізнити своїх від чужих? Людина починає усвідомлювати те, що раніше було інстинктивним. Наприклад, національність, звичай. Починається групування за цими ознаками і захист своєї групи. Тому не дивно, що глобалізація призводить до спалахів націоналізму – це природній процес. Нації, так само, як і люди, починають захищати себе. Знаєте, що таке лейкоцити – спеціальні клітини у нашій крові, задача яких – боротися з інфекцією? Щойно чужа клітинка з’являється у наших судинах, лейкоцити разом кидаються на неї, оточують та блокують від організму. І одразу організм починає вироблятися нові лейкоцити у великій кількості, бо ворог наступає. Лікарі роблять аналіз крові – ага, кількість лейкоцитів збільшилася, значить у організмі є якась інфекція. Так само і націоналізм – у здорової нації, там де немає загрози її існуванню, рівень радикального націоналізму невеликий. Але щойно починається агресія ззовні – і націоналістів стає більше, починають виникати расові конфлікти. Так що можна сказати, що причиною расових конфліктів сьогодні є передусім глобалізація, а не націоналізм. Націоналізм – це захисна реакція нації.
За час своєї діяльності Пласт виховав багато лідерів, зокрема, головного командувача УПА Романа Шухевича і Провідника ОУН (революційної) Степана Бандеру. Як ви вважаєте, чи потрібні Україні зараз такі лідери?
Лідери потрібні завжди. Особливо, коли кудись треба іти, щось міняти. Біда в тому, що бути лідером дуже важко. Лідер несе вантаж всього суспільства. Тому у теперішніх наших провідників не вистачає снаги – вони занадто люблять себе, люблять комфортне життя і спокій, а це не для лідерів.
Ми часто вважаємо, що лідер – це посада. Насправді ні. Лідер – це авторитет. Можна не обіймати жодної посади, а до тебе люди ходитимуть за порадою. Бандера сидів у концтаборі, а людей, які воювали в лісі з автоматами, називали „бандерівцями”, хоч їхні командири, що воювали поруч, теж були талановитими і керували бойовими діями безпосередньо. Так воно і залишилося в історії – Бандера жодного дня не знаходився у схронах, але ті, хто там був, стали „бандерівцями”, навіть не „шухевичівцями”. Тому можна сказати, що сьогодні потрібні передусім ідеологічні лідери, люди, які вміють формулювати думки так, як того вимагає час і нація.
Як ви вважаєте, що сучасна молода людина чи український підліток може особисто зробити для захисту своєї держави?
Головний ворог нашої держави живе не в Москві, він тут і поруч. Головний ворог – це той, хто сидить у кабінеті і вважає, що може робити з людьми все, що захоче. Головний ворог – чиновник, суддя, прокурор. Бо завтра прийде окупант, а усі ці люди залишаться на своїх місцях і будуть далі гнобити людей. Не дарма працівники НКВД на окупованих німцями територіях чудово працювали у поліції – їм все одно, кому служити, головне, щоб було кого гнобити.
Отже молоді люди повинні вчитися дати відсіч цим людям на місцевому рівні. Це – головна запорука нашого виживання як людей, як народу, як нації. Зробити так, щоб ми керували владою, а не вона нами. Тоді і вороги до нас не прийдуть – адже сьогодні війна іде не за територію, а тільки за вплив, за інформаційне поле, за наші мізки та душі. Перетворити людей на баранів, які самі шукають собі поживу, зате дозволяють себе стригти та дружно мекають там, де скажуть – от у чім полягає сьогоднішня окупація. Протистояти цій окупації може і повинен кожен, особливо молодь, яка сьогодні хочеш-не хочеш є авангардом нації. Війна сьогодні пересунулася у інформаційну сферу і стає щоденною роботою, а не якась обмеженою військовою операцією. Вона точиться скрізь – у інтернеті, у газетах, у розмовах на кухні, в тролейбусі, навіть на шкільних уроках. Це треба усвідомлювати, бо наші вороги це усвідомили раніше і використовують щохвилини.
Пласт існує у дев’яти країнах світу: Україні та діаспорі і, таким чином, дозволяє спілкуватися українській молоді зі своїми товаришами, які мешкають у діаспорі. Як, на вашу думку, це може вплинути на об’єднання української молоді в світі?
На жаль, стосовно діаспори ми є песимістами – самі жили за кордоном понад десять років і бачили, як ведеться там нашим. Стандартна ситуація: батьки ще говорять українською, діти розуміють, але не говорять, онуки – вже повністю асимільовані. Ми гадаємо, що українці мають жити в Україні – тільки тут ми можемо зберегти себе як націю. Закордонне виживання українців можливе тільки у випадках компактного проживання – окремими селами, громадами тощо. Ну а там, де є українська громада, там є Україна, значить це наша земля, чи принаймні наша інформаційна територія. І ставитися до тамтешніх українців треба точно так, як ми ставимося до своїх сусідів по вулиці. Разом боронитися, разом вчитися, разом розважатися.
Нещодавно Пласт увійшов до Світової Організації скаутського руху. Скажіть, що, на вашу думку, українська молодь може запозичити корисного у молоді інших країн і, головне, чим може поділитися?
Ми – унікальні. І це треба розуміти. Не найкращі, а саме унікальні. Інших українців у світі немає. Отже ділитися треба тим, чого немає у інших народів – щирою веселістю, магічним сприйняттям світу, поетичною натурою. В українців багато унікальних рис, треба їх плекати і розвивати. А запозичати треба інший погляд на світ. Адже болгарин дивиться навкруги іншими очима, і спробувати подивитися так, як він – означає стати багатшим. Те саме з японцем. Те саме з поляком. Спробуйте залізти в шкіру іншої людини, подивитися, як виглядає звідти життя. А потім вертайтеся і знову ставайте українцем. Адже бути українцем у вас вийде значно ліпше, ніж поляком, німцем чи американцем. Порятунок світу – у його різноманітності, тому кожен має берегти своє. Веселка така гарна, бо кожен колір окремо. А змішай усе – і вийде сірий світ.
Спілкувався пл. сен. Сергій Летенко, СМ