4 червня 2012 року, в понеділок, Гостровух Володимир Посівнич та Назар Кудлик ( вихованець 15-го куреня ім. П. Полуботка) вирішили поринули у світ мандрів. Прокинувшись о 6 годині, ми вирушили на місце зустрічі, яке змінити неможливо: це звичайно ж, залізничний вокзал у м. Львів.
Коли купили квиточки до Сколе, то не могли натішитись такій гарній нагоді помилуватись краєвидами Сколівських Бескидів. Цього разу ми вирішили «завоювати» вершину з чудернацькою назвою Парашка, але щоб не забувати про життя «медове», взяли з собою велосипеди. Ось ми і в електричці. Вона несе нас туди, де око милується верховіттями дерев, а вітер вільно розгортає свої крила.
За темним-темним переїздом нас чекало Сколе. Місто наших надій, сподівань та мрій. Покинувши «Мукачівську» електричку, ми вирушили до Народного дому, в якому відбувався вишкіл виховників. Зустрівши побратимів на вишколі, мали можливість поспілкуватись та зазнимкуватись з ними. Ретельно перевіривши виряд і харчі, вийшли на лінію старту.
Початок виявився багатообіцяючим. Невеличка стежина вела нас вгору. Далі вона ставала щораз стрімкішою, і тут кожен з нас згадував: «Ой піду я на гору крутую, заспіваю я пісню ти…». 🙂 А ми видирались на гору і співали собі пісень. Минуло 2 години. Тут почалась справжня битва, не на життя, а на смерть. БУРЕЛОМИ! Ось хто нещадно захищав підніжжя гори. Та, тримаючись купи, ми продовжували боротьбу.
Нас очікував новий багаточисельний противник – мухи. Їх було напевно що близько мільйона. Принаймі нам так здавалось. Пройшло ще декілька хвилин. Грізним поглядом небо вітало нас, в момент сходження на хребет. Це напевно було застереження, на яке ми не звернули уваги. Пройшовши більшу половину хребта до Парашки, зрозуміли, що виряд наш цілком фе-фе-феноменальний: 200 грам води, 500 грам м’яса та 200 грам гречки – джентльменський набір кожного мандрівника. «Чого ще потрібно для щастя?» – думали ми. Відповідь невдовзі була очевидною. ВОДИ! Гаряча, холодна, джерельна, солодка… Всі ці епітети руйнували наші думки. Після невеличкої наради, яка відбувалась вже біля підніжжя Парашки, одностайно проголосували вертати назад. Найбільше ж бажали вернути час! Кажуть, що вниз завжди простіше. Не пройшло і 30 хвилин, ми були біля маленького джерела, яке на півдорозі до Парашки.
Це був обід королів. Добре поївши, почали збиратись. Довго думали як будемо спускатись по стрімких кам’янистих стежках? Думка пролунала з швидкість світла: «Трета та й пішов!». Ми відчували себе володарями лісових стежин. Вітер роздував наше волосся. Це була ідилія! Проте в якусь мить вона обірвалась. Каміння під колесами, вузькі стежки та численні падіння прийшли на зміну. Кульмінацією цього стало надання Першої вело-медичної допомоги. На цей раз Лядик зламав не ключицю, а вилку ровера. Ніжно наклавши шину на місце перелому, ми вирушили в дорогу. Добрались до вокзалу, усвідомили, що пропустили усі можливі електрички додому. Довелось чекати на вечірню «Мукачевську», яка швидко донесла нас до місця зустрічі – Львова. Проаналізувавши події сьогодення, дійшли до висновків: завжди дбайте про необхідний запас води; перше думайте, перед тим як зробити; а так то, навіть як зробили то не забувайте, все просто, «трета та й пішов!».
Учасники мандрівки
