3-4 жовтня 2009 року Підкарпатська зграя Племені “Сіроманці” відбула свою чергову Раду. Цього разу Підкарпатці обрали місцем зустрічі історичний, овіяний легендами Замок Гербуртів, зведений на високій горі неподалік Добромиля. Аби Ви краще розуміли те, що відчували Підкарпатці в часі Ради, пропонуємо Вам трохи більше дізнатися про цю унікальну фортифікаційну споруду.
Галицькі середньовічні замки – унікальні споруди, німі свідки нашої історії, часто нищаться часом та людьми і відходять у небуття. Багато з них вже стерті з лиця землі. Ця розповідь – про долю Добромильського замку і його власників Гербуртів.
Замок Гербурт – так називали добромильський Високий замок до ХХ ст. Знаходиться він, а точніше – його руїни, серед старого букового лісу, за 4 км. від Добромиля (Старосамбірський район, Львівщина), в с. Тарнава, на високому стрімкому пагорбі, що є одним із відрогів Бескидів. Дорога від Добро миля до замку справляє незабутнє враження. Вона йде гористою місцевістю, з якої відкриваються мальовничі краєвиди на місто, навколишні пагорби, вкриті лісом і пасовищами, біля Василіанського монастиря, у підніжжі Чернечої гори. Знизу замку не видно, бо його закривають високі дерева. Його потужні мури на вершині гори постають перед подорожніми раптово. Серед замків Львівщини немає жодного на такій висоті – 560 м над рівнем моря.
Високий замок недаремно носить назву Гербурт, однієї з найвизначніших родин в Галичині, для якої Добромиль був родинним гніздом 270 років, з XIV до XVII ст. Перший Високий замок, збудований у 1450 році львівським ловчим Миколою Гербуртом, був дерев’яний і згорів під час нападу татар. Мурований замок у ренесансному стилі поставив львівський каштелян Станіслав Гербурт у 1566 році. В той час біля костелу в Добромилі збудували дерев’яний Низький замок, від якого не залишилося й сліду. Розширив і поновив високий замок у 1614 році Ян Щасний Гербурт. Він зробив його неприступною фортецею.
З могутнього колись замку до нашого часу залишилася лише велична руїна. Збереглася частина потужних мурів, що йдуть півколом від в’їзної башти, склепіння житлових приміщень. У мурах, товщина яких сягає 2 м, є ряди бійниць. Завершує споруду гарний аттик з глухою аркадою. В’їзна брама має прямокутний портал, над яким сліди кам’яної таблиці. На ній було зображено герб Гербуртів, напис: «obrona nasha», і літери SHKL, що розшифровуються як Станіслав Гербурт, каштелян львівський. А ще нижче – стерті букви і дата 1614 рік – очевидно, це рік реставрації замку Яном Щасним Гербуртом. До замку через ліс веде насипна дорога, якою раніше можна було проїхати двома возами.
У первісному вигляді замок займав всю невелику площу продовгуватого гребеня гори, мав довжину 85 м, ширину – 25 м. Припускають, що у ньому були 4 кімнати і одна велика зала. Далі – незабудований дитинець, загороджений мурами, оборонна башта з північно-східної сторони, що стояла впритул до гори. Фортеця була неприступною. Існують перекази, як його залога мужньо боронилася під час нападу шведів, кидала згори каміння на ворогів. Але в XVIIІ ст. замок вже був руїною. Навіть невідомо з яких причин…
Збереглися відомості з літопису Василіанського монастиря про те, що власниця села Тарнава Анна Білоголовська у 1684 році подарувала зруйнований замок монастиреві і дозволила розбирати з нього каміння. Правда, дослідники вважають, що це малоймовірно, щоби ченці скористалися цим будівельним матеріалом, бо основні споруди монастиря на цей час вже були збудовані. А згодом уряд взяв під опіку зруйновану фортецю, але ніхто її так і не реставрував.
Вже століття стоїть ця дивовижна руїна, немов корона на маківці гори, і її не можуть знищити ні люди, ні час. Вона є своєрідним пам’ятником прославленій родині Гербуртів, яку згадують ще в Галицько-Волинському літописі. Вона поселилася в Галичині у XIIІ ст., Гербурти займали високі посади, прославилися в науці, культурі, були фундаторами церков і монастирів. Серед них найбільш визначною особистістю, політиком, літератором, дипломатом, філософом, поетом, видавцем, великим захисником православної віри і русинів був Ян Щасний Гербурт.
Народився він у 1547 році. Рано втратив батька. Його вихованням займався родич – канцлер Ян Заморський, який відіслав його на навчання за кордон. Ян Щасний отримав університетську освіту, подорожував Європою, перебував при цісарському дворі у Відні, знав італійську, французьку, грецьку і латинську мови. З двадцяти років почав займатися політичною діяльністю. Був секретарем у польського короля Жигмонта ІІІ, брав участь у військових походах. Згодом розчаровується в політиці короля і залишає службу. В 1601 році одружується з українською княжною Єлизаветою із Заславських із Острога і назавжди залишається в Добромилі. Сприяє розвитку міста, запрошує купців, розширює Високий замок, розмальовує Низький замок. Їхнв розписи, як засвідчували очевидці, не були високої мистецької вартості, але цікаві за сюжетом: на фоні чотирьох пірамід було зображено сейми, написано різні вірші і вислови, намальовано портрети польських королів і портрет власника. Ян Щасний приймав у замках видатних людей і вчених того часу. І, що цікаво, вивчав минуле українських земель і почав відчувати себе українцем. Виступив на стороні опозиції у боротьбі проти короля Жигмонта ІІІ, який був фанатичним католиком і вів не толерантну політику щодо іновірців. Ян Щасний Гербурт боронить «народ шляхетський, грецької віри», терпить поразку і опиняється у краківській в’язниці. Тут розпочинається його літературна діяльність. У 1608 році у в’язниці він пише латинською мовою «Оповідання про перемогу низових козаків над таврійськими татарами», де прославляє хоробрість козаків.
У 1609 році він просить пробачення у короля, і його звільняють з в’язниці з умовою жити тільки в Добромилі із забороною листування. Але він продовжує брати участь у політичному житті, виступає на сеймах і енергійно підтримує православних. Відверто заявляє, що він – русин. Українською мовою пише «Гадка Гриця з фортуною». В 1611 році засновує в Добромилі власну друкарню і видає твори з історії Польщі і Русі. Тоді й виходить його сатиричний твір «Єзуїти» з гострим засудженням діяльності Петра Скарги, історія Польщі – «Хроніка Длугоша» в 6 книгах накладом у 1045 примірників. У 1613 році разом з дружиною видає грамоту, в якій записує отцям-василіанам 82 морги землі для будівництва монастиря і церкви. В грамоті зазначено, що вони мусять «дотримуватися богослужіння, як за наших предків бувало, релігії грецької вживати». І на Чернечій горі було закладено монастир з дерев’яною церквою. У XVIIІ ст. постали тут мурована церква, дзвіниця, які збереглися до нашого часу. У 1888 році до монастиря прибув граф Роман Олександр Шептицький, і звідси розпочалася його хресна дорога. Тут він став ченцем, прийняв духовний сан, отримав ім’я Андрей. У 1890 році залишив монастир і став великим подвижником Української католицької церкви.
У Гербурта було багато противників, які не могли зрозуміти, як шляхтич римо-католицького обряду, відомий своєю високою освіченістю, меценат науки став на захист русинів та їхніх одвічних традицій. Єпископ Сєцинський жалівся на нього тодішньому Папі Павлові V. Папа докоряв Гербуртові. Але він відповів, що приймає унію, не протестує проти неї, але тілом і душею противиться її насильницькому впровадженню. Він заявив, що «Русини є моїм народом, Русь – моя рідна Батьківщина. Унію необхідно проводити спокійними і лагідними середниками». Він радив переводити в унію церковними засобами без участі держави. В одному зі своїх виступів зауважив, що польський король Жигмонт І будував і грецькі церкви, і костели. Монастир св. Спаса, що був закладений руським князем Левом, наказав закінчити, і надав ченцям землю. На відміну від тодішнього короля Жигмонт ІІІ, який віє агресивну політику щодо православної віри.
Згодом королівським декретом Яну Щасному заборонили видавничу діяльність, його книги конфіскували, і почали проти нього судовий процес.
Помер Ян Щасний Гербурт в 1616 році. Його спадкоємцем став син Ян Лев Щасний, письменник, автор «Науки Добромильської». У 1622 році він був змушений за борги продати батьківський маєток. На ньому і закінчився рід Гербуртів.
За легендою, кожен Гербурт, що помирав, перетворювався на сизого орла, який гніздився на ближніх скелях. І коли один із Гербуртів застрелив такого орла, в тій хвилі помер його син, і на тому закінчився славетний рід. Він згас у 1645 році.
Тетяна КОСТЕНКО