Після Стежової Ради «Сіроманців», що відбулася неподалік давньоруської твердині Тустань 5-6 вересня, прийшов час на Ради зграй. Підкарпатці вирішили провести свою у ніч повного місяця (з 3 на 4 жовтня) у замку Гербуртів, зведеному наприкінці ХVI ст. Залишки середньовічної споруди манили кращим пізнанням історії цього краю, а ще – як місце, у якому розгортаються події нового роману львів’янки Галини Вдовиченко «Тамдевін». Враження, очікувані від Ради, перевершили усі сподівання.
Учасниками головних зграйових сходин року стали: Ю. Леськів (Самбір), І. Спринь (Рудки), П. Борис (Городок), П. Лабінський (Львів), Т. Олійник (Трускавець) і М. Винар (Львів). Не зміг бути з побратимами у ті дні лише Є. Матвіїв зі Сокаля (не відпустили нагальні справи).
Місцем зустрічі для товариства став Самбір, звідкіля рейсовим автобусом ми вирушили у бік Добромиля. До кінцевої зупинки не доїжджали, а (вже пішки) вирушили від моста перед Добромилем у бік с. Тарнава. Звідтіля – найбільш зручний вихід на Замкову (або Сліпу) гору.
Суха тепла осінь… Що може бути кращим для мандрівки? До поруйнованих часом мурів замку родини Гербуртів ми підійшли вже після 19 год. Якраз сідало сонце і друг Петро Борис чітким оком фотохудожника впіймав кілька кадрів цього неповторного моменту.
Розтаборувалися, повечеряли. “Раду радити” почали з Гімну «Сіроманців» і внесення похідного знамена. У лівому дальньому куті замку виявилося найбільш зручно розпалити ватру. Отож там і вмостилися зручненько для тривалої бесіди. І ось – найперша несподіванка цієї ночі: над головами почувся пронизливий крик. Ніхто не очікував “привітання” сови з ближнього дерева, яка так голосно до нас “зверталася”, ніби ми й справді прийшли непрохано до неї в “оселю”. Але це був лише початок.
Ми надіслали вітання з Ради, а у відповідь нас вітали Вовки Андрій Чемеринський та Сергій Юзик, а також побратим Євген Матвіїв зі Сокаля. Підкарпатці встигли ознайомитися з особистою діяльністю впродовж року кожного члена зграї, заслухали звіт уступаючого проводу. А ближче 22 год. з нами знову «заговорив» один з лісових “мешканців”. Того разу це був той, кого, здається, кожен сподівався почути. Чітко і виразно нічну лісову тишу порушило …виття молодого вовка. Він пробував голос двічі. Другий раз – особливо виразно. Що й казати: спокійна осіння ніч, всипане зорями небо та повний і круглий, як миска, місяць – найкраща нагода привітати побратимів-вовків. Ми чули звук настільки чіткий і красивий, що не приховували свого захоплення! За якусь хвилину сіроманцеві “відповіли” сільські собаки, які на вовків «брешуть» по-особливому.
Що тут скажеш, різні пригоди мали «сіроманці» під час своїх Рад. Мокли, мерзли, а одного разу під Сивулею на нашу «пробу голосу» з сусідньої гори навіть пострілами з рушниці відповідали. Але проводити зграйову Раду під звуки привітання правдивого підкарпатського сіроманця досі не доводилося. Правду казали два чоловіки в Тарнаві, які стрілися нам дорогою на замок: «У лісі, на горі, – вовки» (вони не знали, що саме тому ми туди і мандруємо).
Після 24 год. учасники Ради переобирали провід. Новим зграйовим підкарпатців обрано Гостровуха Петра Бориса, писарем – Вовченя Мар’яна Винара, а скарбником Гостровуха Тараса Олійника. Окрім того, ми обговорили технічні моменти організації цьогорічної «Вовчої школи» (такий аналіз став корисним для організації подальших таборів), спланували працю на рік і просто спілкувались про життя-буття, …а події в той час на терені замку вже розгорталися за іншим “сценарієм”.
Пригадався “Слуга з Добромиля” – історична і «химерна» проза львів’янки Галини Пагутяк, що побачила світ 2006 року. Увесь вечір на вершечку Замкової гори віяв спокійний вітерець, але після 2 год. ночі він набув такої сили, що наші намети мали всі шанси зірватись з місця і полетіти у невідомому напрямку. Ми швиденько зняли намети з місця, яке мури не загороджували, і перенесли їх майже під замкові стіни. Там було значно спокійніше. Тоді згадалося сказане Галиною Пагутяк під час вересневої творчої імпрези у замку: це місце вартує залишити перед заходом сонця. Ми на власні очі спостерігали дивне явище: на території замку був відносний спокій і затишок, а довкола стояв такий гул, ніби біля тебе мчить потяг на великій швидкості. Відразу за межею замку, кронами доволі високих дерев «кидало» так, що здавалося, ніби це відбувається не насправді. Хлопці жартували: або ми й справді порушили замковий спокій, або ж мури відгороджують нас від якоїсь негативної енергетики, яка намагалася усю ніч проникнути на терени замку.
Проте штормовий вітер не завадив нам смачно поласувати печеним м’ясом, досхочу поспівати під супровід гітари Івана Сприня (в тому числі й давніх «сіроманських» пісень), а після того провести акапельно «пробу голосу» поміж замковими мурами, розглядаючи усю красу повного місяця. Хоча й після 4 год. ночі і до ранку стійку все ж довелося тримати.
Нічні несподіванки не скінчилися, а плавно перейшли у наступний день. Вранці, десь о 7 год., коли Юрко Леськів і Павло Лабінський помандрували у Тарнаву по воду (на горі її, на жаль, нема), знизу спостерігали дивне явище: усю замкову гору вітер чомусь майже не турбував, а на самому її вершечку (де стоїть замок) так «кидало» деревами, був такий гул, ніби й справді там мав настати «кінець світу».
Поснідавши, ми провели закриття Ради, зграйову «фотосесію», і об 11 год. вирушити спершу у Тарнаву, а потім «розбіглися» хто-куди (по домівках). Але перед тим відбувся ще один пам’ятний епізод.
На початку мандрівки від Ю. Леськіва побратими довідалися про те, що із замком Гербуртів пов’язана, серед інших, й цікава легенда про орлів. До неї спершу усі поставилися не надто уважно. Однак у неділю вранці, коли стежка вивела нас з лісу, що густо вкриває Замкову гору, з боку сусідньої Чернечої гори усі побачили чи то яструба, чи сокола. Його розлогі крила справляли захоплююче враження і цей вигляд немов ставив крапку в нашій мандрівній історії. Птах спочатку наблизився до підніжжя Замкової гори, а потім плавно піднісся над самим Гербуртовим замком, прощаючись з нами.
Підкарпатське “сіроманське” товариство залишилося задоволеним від двох мандрівних днів. Адже різне бувало у нас, але вперше за такий короткий час – стільки різних вражень.
