ПАТРОН КУРЕНЯ

АНДРІЙ ГАРАСЕВИЧ

(31 серпня 1917 - 24 липня 1947)

Не на Вкраїні згинув наш патрон,

А серед гір, скелистих Альп корон

Він передчасну смерть собі знайшов,

Там ждала смерть, а він назустріч йшов

І не боявся, мав таку вже вдачу

У серці виклик, в жилах – кров гарячу.

… Все вище, вище, до Бога ближче.

Я. Паливода, СМ

Андрiй Гарасевич народився 13 серпня 1917 р. у Львовi єдиним сином радника суду. В 1921 р. переїжджає з родиною на Закарпаття. Тут стає членом Українського Пластового Уладу.

Початкову освiту здобуває в Раховi та Хустi, а з 6 класу (1934) гiмназiї навчається в Ужгородi. Тут одночасно починає музичну освiту, вивчаючи гру на фортепiано в проф. Софiї Днiстрянської. Гiмназiю закiнчує матурою в 1936 р. Починає лiтературну дiяльнiсть, друкується з 1935 р. в ужгородських мiсцевих газетах, а дальше в журналах та часописах Львова та iнших галицьких мiст (“Обрiї”, “Напередоднi”). Деякi твори появлялися пiд лiтературним псевдонiмом Василь Сурмач. З цього ужгородського перiоду походять його патрiотичнi сонети, якi тематикою тiсно зв’язанi з морем та козаччиною. Вони появляються вперше у Празi в 1941 р. п.з. “Сонети”. В цей час вiн працює пiд лiтературним впливом Михайла Мухина та Ол.Ольжича (О.Кандиба).

Восени 1937 р. Гарасевич переїжджає до Праги. Тут поступає на студiї права в Карловiм унiверситетi, але по роцi переходить на фiлософський факультет (лiтературознавство). В Празi його лiтературна дiяльність сильнiшає i вiн стає членом т. зв. празької групи поетiв до якої належали Ольжич та Мосендз. З цього перiоду походять його твори тематично зв’язанi з старою Прагою, якi носять ще студентський характер. В циклi “Легенди й образи” поему “Плач Еремiї” можна вважати верхом його творчостi з патрiотичною тематикою. Тут на його лiтературну творчiсть мають вплив Р.Рiльке, М.Вороний, Є. Маланюк, О. Блок та старовинна Прага. Творчiсть Є.Маланюка стала темою його докторської дисертацiї.

Після Другої світової війни родина Гарасевичів виїхала з Праги до окупованої американцями західної зони Німеччини і навесні 1946 року оселилася у таборі українських переміщених осіб ,,Орлик”, що розмістився у місцевости Штруб поблизу Берхтесґадену у Баварії. Довкруги були високі, часто зі засніженими шпилями гори, над якими панує гористий масив, званий Вацман.

Табір мав приблизно 2,200 мешканців, діяли дитячий садочок, народна школа, гімназія, фахові курси, дві церкви, театр, оперна секція. Було створено літературно-мистецький клюб, який мав п’ять секцій: письменників і журналістів, наукову, музичну, образотворчу й театральну. Протягом двох років також виходив щомісячний журнал таборового життя ,,Орлик”. Цей табір був справжнім скупченням мистецьких сил і тому А. Гарасевич, який вчив українську мову й літературу в гімназії, почувався добре в ньому.

В 1945 р. з родиною оселилася у таборі українських переміщених осіб ,,Орлик”, що розмістився у місцевости Штруб поблизу Берхтесґадену у Баварії.

На емiграцiї вiдновлює свою дiяльнiсть в УПУ. Тут до його перших двох захоплень (поезiя та музика) долучається третя й остання – альпiнiстика.

Вона сильно вiддзеркалена в його поетичнiй творчостi цього часу. В циклi “Самотнiсть” бачимо Гарасевича таким, яким вiн був сам собою: нiжним, стриманим, прямолiнiйним, захопленим романтикою та сповненим поривiв до далекого, вершинного. На емiграцiї друкується його проза в журналi “Арка”. В музицi вважався добрим виконавцем, особливо Бетховена.

Альпiнiстика, його третя любов була останньою. Їй вiн вiддав своє цiнне й таке багатонадiйне життя. Свою захоплену любов до гірських вершин, до здобування їх, що нею запалював він своїх друзів пластунів і поетів, свій незрозумілий інколи і далекий для людей із дальшого його оточення порив до гірської далини висловив А. Гарасевич у своєму поетичному нарисі «Все вище». Висловив так, як може зробити тільки поет:

«Ну й чого ви шукаєте в тих скелях? – запитують мене тоді, коли я зором стараюся розкрити таємницю якоїсь щілини чи якогось переходу. Не відповідаю їм на це питання. Підніжжя гір сьогодні сині, їх верхи вкриті сніжними шапками, міняться до сонця. Я думаю, що кращої відповіді не треба.»

І потому ще заспокійливіше:

«Будьте спокійні, ми дихаємо повітрям височини, холодом синіх ледівців і теплом далекого сонця. В прірвах клубиться ранковий туман. Прозоре повітря чітко зарисовує срібні вершини тірольських Альп, що манять нас у далекі простори, поза перстень людських границь...»

А. Гарасевич з своїми друзями-скелелазами Теодором Врублівським і Володимиром Лоґушем постановили здобути східню стіну гори Вацман. Після майже року фізичного тренування вони зібралися 27 червня 1947 року біля церкви св. Вартоломея на узбіччі Королівського озера, звідкіля вирушили у мандрівку. Переночувавши в шатрі у підніжжі Вацмана, о 6-ій ранку вони почали сходження Східної стіни. Їм прийшлося нелегко, в дорозі їх зловила буря з сильним вітром, громовицею та холодним дощем.

Незважаючи на всі перешкоди і критичні моменти, А. Гарасевич, В. Лоґуш і Т. Врублівський стали першими українцями, що за дев’ять годин здобули Східну стіну гори Вацман у Берхтесґадені: найвищу скельну стіну Східних Альп.

Задоволений таким великим досягненням А. Гарасевич вирішив задовольнити свою давню мрію і покорити гору Вацманфрау.

…Гірську гарячу і сонячну тишу Берхтесгаденських Альп сколихнув дня 24 липня 1947 року жалібний голос сурми. Відбився далекою луною верхів’ями покритих снігом гір, сповіщаючи, що тієї хвилини порвалася десь на холодних вістрях скель нитка натхненного життя людини. Тільки згодом стало відомо, що загинув, зірвавшись зі скельної стіни гори Вацман і впавши із висоти 800 метрів, українець, пришелець з далекої Срібної Землі, поет і музикант, пластун і альпініст Андрій Гарасевич…

Для нас, Сiроманцiв, вiн є iдеалом людини, що здiйснювала всi свої спроможностi. Ми цiнуємо його глибоку любов до природи, яку вiн так добре знав та хотiв ще глибше пiзнати. Його любов до краси, до слова та музики є нам прикладом ширити красу й щастя. Найбiльшим прикладом для нас є його любов до Батькiвщини. На чужинi вiн любив її, болiв її недолею, радiв її успiхам.

Таким був Андрiй Гарасевич – один із перших у рядах молодих поетів, що для них поезією було не тільки слово, вірш чи пісня, а й саме життя, чин і дія.