31 липня 2009 року. Мій другий день на німецькій землі. Українська домівка в Мюнхені. Готуюся у мандрівку про яку давно мріяв – до місця поховання Патрона “Сіроманців” Андрія Гарасевича.
Отож рано-вранці я з моїм другом ст. пл. Р. Матичаком, вихованцем, а тепер і виховником ІІ куреня УПЮ ім. А. Гарасевича в Німеччині, вирушаю далеко в Альпи – в місто Берхтесґаден. Саме там – місце останнього спочинку Патрона “Сіроманців” Андрія Гарасевича. Близько 11 год. ми сіли у потяг. Дорогою розглядаємо казкові баварські краєвиди. Поступово невисокі пагорби переростають у все вищі гори. Перед нами пробігають охайні села та містечка, які омиваються прозорими гірськими ріками та з усіх боків оточені альпійськими лугами.
В дорозі ми з Романом згадуємо наше юнацьке таборування, зокрема «Золоту Булаву» 2002 року та ЮМПЗ в Україні. Весело та непомітно минає кілька годин і ми пересідаємо на інший потяг, який прямує в Берхтесґаден.
Ось ми і приїхали. Перед нами розкинулось невелике, неймовірної краси містечко Берхтесґаден. Біля вокзалу вирує життя: величезна кількість туристів різного віку, і піших, і на велосипедах, з наплечниками. Всі вони мандрують навколишніми горами, що, немов мури замку, оточують місто з усіх боків. Вдалині видніється могутня і загадкова гора Вацман і Вацманфрау (Watzmann, 2713 м.). Я зрозумів, чому Патрон настільки сильно полюбив ці гори. Саме на Вацманфрау А. Гарасевич здійснив свою останню мандрівку. Про неї він захоплено писав:
«… здобув усі здобуті і нездобуті верхи Берхтесгарденських Альп, сходив усі прохідні і непрохідні скелі і любувався не одним краєвидом: Хто хоче пізнати красу природи, хай іде до нас, йому покажу я такі місця, що він до смерти не забуде!
Спеціяльно залюбився я в пані Вацмановій – вона, на жаль, з щирого каменю, але що ж поробиш, коли іншої немає…»
Намилувавшись цією красою та шкодуючи, що часу обмаль, ми вирушили до місцевого костелу, де на цвинтарі покоїться наш Патрон. Хоч я і вперше був на цьому кладовищі, та могилу знайшов одразу.
Стояв біля могили і мене переповнювали змішані почуття. Я був зворушений та захоплений водночас. Дивився на хрест, обрамлений та прикрашений чотирма квітками едельвейсу (символ Альпійських гір), вчитувався в слова, викарбувані на могильній плиті: «Тут спочив на вічний сон у чужій землі А. Гарасевич, поет і мандрівник. Його дух вітає над улюбленою Батьківщиною».
…Тихо помолився – просив Господа, аби дух Патрона знайшов спокій в небесній вишині, куди так прагнув дістатися, мандруючи понад хмарами. Я тоді ще не усвідомлював, що це вперше за багато років Сіроманець побував на могилі А. Гарасевича і віддав йому останню шану…
Повертались до Мюнхена тїєю ж дорогою. Поїзд мчав серед мальовничих гір, а мені з голови ніяк не виходили рядки одного з останніх віршів А. Гарасевича:
«Я не сам. Біля мене камінь – Мій єдиний незламний друг.»
Куцохвостий І. Спринь, СМ
